Рік останній… Осінь золотава
У житті юнацькім – перший звіт…
Ти сторінка юності яскрава
Ти дитинства незабутній слід.
Рік останній… Перше жовте листя,
Плани і думки на самоті…
Рік останній…ти як аркуш чистий, -
Що напишеш, те й пожнеш в житті.
Рік останній, в подорож нас кличе
Мрією легкою вимика
Ніжністю дівочого обличчя,
Поглядом рішучим юнака…
Міжнародний день пам’яті жертв Голокосту був проголошений резолюцією Генеральної Асамблеї ООН 1 листопада 2005 року. Її співавторами виступили 100 держав. Україна приєдналася до Резолюції у 2012 році. Дата 27 січня обрана невипадково: саме цього дня 1945 року війська 1-го Українського фронту звільнили в’язнів найбільшого гітлерівського концтабору смерті «Аушвіц-Біркенау».
«Ми не заспокоїмось, поки по землі ходитиме бодай один єврей…» — ці слова дослідники Голокосту приписують Адольфу Гітлеру, стверджуючи, що сказав він їх відразу після приходу до влади. Чи так було насправді — достеменно невідомо. Натомість відомо, що нацистський режим за 12 років свого існування знищив 6 мільйонів представників цього древнього народу.
Процес цей розпочався в Німеччині і з часом поширився по всій окупованій гітлерівцями Європі: нацисти створили в захоплених ними країнах розгалужену мережу концтаборів. Загалом перший концтабір за часів правління Гітлера з’явився в Дахау, неподалік Мюнхена, у березні 1933 року. Потім були відкриті «Треблінка», «Освенцим», «Вестерборк» та інші. Умови перебування там були жахливими. Наприклад, у «Треблінці» майже не було ніякої інфраструктури, крім газових камер та житлових приміщень для підрозділів СС.
Після закінчення Другої світової війни Сполучені Штати, Велика Британія, срср і Франція заснували Міжнародний військовий трибунал. Для вищих чиновників третього рейху, безпосередньо причетних до розв’язання війни і скоєння кривавих злочинів проти людства. Тож у листопаді 1945 року вони постали перед судом у Нюрнберзі. Зокрема, Герман Герінг — віцеканцлер та один з найвідоміших нацистських лідерів, міністр закордонних справ Йоахім фон Ріббентроп, Ганс Франк, генерал-губернатор окупованої нацистами Польщі, нацистський ідеолог Альфред Розенберг, Ернст Кальтенбруннер, старший офіцер СС і глава Головного управління безпеки Рейху та деякі інші.
У жовтні 1946-го 12 підсудних були засуджені до смертної кари, троє виправдані, а решта отримали тюремні терміни. Найважливіший обвинувачений, Герман Геринг, скоїв самогубство в тюремній камері, а Рудольфа Гесса, який вважався в гітлерівській Німеччині людиною № 2, засудили до довічного ув’язнення. Своє нікчемне життя він скінчив у 1987 році в тюрмі «Шпандау». За досить загадкових обставин…
Відбулися судові процеси і над нацистами «меншого калібру», причетними до винищення євреїв та скоєння інших злочинів проти людства. На лаві підсудних опинилися, зокрема, і кати концтабору «Освенцим». Досить показовим був процес над ідеологом «остаточного вирішення єврейського питання» Ейхманом, який зумів втекти з Німеччини вже тоді, коли її вулицями гуркотіли радянські танки, і 16 років переховувався в одній з країн Південної Америки. Та всевидющий ізраїльський «Моссад» все ж «вирахував» його місцезнаходження і в результаті хитромудрої операції вивіз до Ізраїлю. За всю історію цієї країни, тобто за більш як 70 років, судді винесли єдиний смертний вирок: життя цього нікчеми обірвалося в зашморзі на шиї. І все ж…
Історики, які досліджують тему Голокосту, стверджують: багато ейхманів, чиї руки по лікті в єврейській крові, зуміли уникнути розплати за свої діяння. З різних причин: хтось зумів утекти, хтось — відкупитися грошима своїх жертв, не останню роль відіграла і велика політика…
Напередодні німецького вторгнення в Україну, у червні 1941-го, на її теренах проживало понад 2 мільйони євреїв. Німці, ледь перетнувши кордон, відразу ж взялися за «вирішення єврейського питання». Про трагедію, що сталася наприкінці вересня 1941 року в київському урочищі Бабин Яр, де зондеркоманди СС розстріляли понад 33 тисячі людей, серед яких було й багато грудних дітей, знають в усьому світі. А ось про те, що перші розстріли розпочалися ще в липні, відомо далеко не всім.
«Доблесні війська вермахту тріумфальною ходою просуваються вглиб комуністичної імперії, знищуючи на своєму шляху наших найзаклятіших ворогів», — писали влітку 1941-го німецькі газети. «Тріумфальна хода» полягала, мабуть, у масових розстрілах людей, якими вона супроводжувалася. Загалом на українській землі, за підрахунками істориків, загинуло близько 1,5–1,6 мільйонів євреїв, тобто майже 70 відсотків від усіх, що тоді тут жили.
Аудиторії різних ток-шоу, які відбуваються на російському ТБ, нагадують збори психічно хворих людей. Ну а як ще можна охарактеризувати гостей цих шоу, від діалогів яких паморочиться голова і нудить? Наприклад, телеклоун соловйов, якого в самій московії називають мудозвоном, заявив якось: «За кількістю сексот, які видавали німцям євреїв, українці посідають у Європі і світі перше місце. Саме завдяки українцям лише в Бабиному Яру 29–30 вересня були розстріляні понад 30 тисяч осіб єврейської національності».
Невдячна це справа, як казав відомий кіноперсонаж, спростовувати ідіотів. Але соловйов — він не звичайний ідіот, а елітний, який на кремлівських грошах помутився розумом. Тому і бреше на весь світ, «забувши», що в ті вересневі дні євреї, обдурені гітлерівцями, самі збиралися у вказаних місцях, звідкіля їх і повели на смерть. Це — по-перше. А по-друге, немає жодного факту, який би свідчив про те, що в колонах смертників були люди, видані киянами. Слухаючи цього «солов`я-мудозвона», складається враження, що він в ті роки порахував усіх українців, які вказували пальцем на євреїв. А тепер назву офіційні цифри, оприлюднені Посольством Їзраїлю в Україні.
Так ось, Ізраїль багато років тому заснував звання «Праведник народів світу», яке присуджується тим, хто в роки Другої світової війни рятував євреїв від знищення на території Європи, окупованій нацистами. Визнані Праведниками отримують медаль і почесну грамоту, а їх імена увічнюють у Яд Вашем на Горі пам’яті в Єрусалимі. Отже, на 1 січня 2021 року, це звання отримали 2673 українців, а наша країна за кількістю Праведників посідає четверте місце у світі, поступаючись Польщі, Нідерландам і Франції.
Ось такий він, «Голокост по-українськи»!..
Сьогодні в нас велике свято – День Соборності України, свято рідного краю, свято нашої держави.
Ми пишаємося, що ми – українці,
а наша Вітчизна — Україна.
Народилась
Україна Нова,
Небувала,
чиста, як дитя,
Україна
Зоряної Мови,
Україна
Божого Буття!
Україна
казки і кохання.
Та
Держава, де щезає тлінь.
Україна
творчого повстання
Для
усіх безсмертних поколінь.
Віримо, що територіальна цілісність України, скріплена кров’ю мільйонів незламних борців, навіки залишатиметься непорушною. Маємо бути свідомі того, що лише в єдності дій та соборності душ можемо досягти величної мети – побудови економічно й духовно багатої, вільної й демократичної України, якою пишатимуться наші нащадки.
Здавалося б, нарешті ми отримали те, заради чого сотні років відчайдушно
боролися й гинули мільйони наших предків, щоб отримати таку бажану свободу. Часи,
коли вже жодна з країн світу не може нам диктувати свої правила. А ще Україна
понад усе прагне до миру, спокою.
Молюсь за тебе,
Україно,
Молюсь за тебе
кожен час,
бо ти у нас
одна-єдина, -
Писав в своїх
віршах Тарас.
Молюсь,- казав
він, щоб у тебе
Не було між
людьми війни,
Щоб завжди було
чисте небо
На нашій
стомленій землі.
Щоб завше у садку
смерека
Весняним квітом
під вікном цвіла
І прилітали з
вирію лелеки,
Щоб гомін хвиль
послухати Дніпра!
8 січня Україна відзначає день народження журналіста, визначного українського поета, одного з найактивніших діячів руху опору шістдесятників - покоління інтелігенції, яке виступало на захист української мови і культури - Василя Симоненка. Сьогодні йому б виповнилося 88 років
Василь Симоненко народився 8 січня 1935 року в селі Біївці Лубенського району на Полтавщині. Батько покинув родину, коли хлопчику був 1 рік, тож його виховували мама і дід. Дитинство хлопчика важко назвати щасливим - як писав Олесь Гончар, "його дитинство чуло ридання матерів, що божеволіли від горя на фронтових похоронках, воно брело за ним скородити повоєнні поля, тяжко добувати хліб насущний".
Утім, школу хлопчик закінчив із золотою медаллю, а згодом вступив до Київського університету на факультет журналістики. Разом з ним навчалися Борис Олійник, Микола Сом, Юрій Мушкетик, Валерій Шевчук.
Після отримання диплома Василь Симоненко працював у редакціях газет "Молодь Черкащини", "Робітнича газета", "Черкаська правда". У редакції "Черкаської правди" познайомився зі своєю майбутньою дружиною Люсею. Згодом у родини народився син Олесь. Саме Олесю Василь згодом присвятить "Лебеді материнства":
"Можна все на світі вибирати, сину.
Вибрати не можна тільки Батьківщину".
Писати Василь Симоненко почав у студентські роки. Однак за його життя видано лише збірку лірики "Тиша і грім" (1962) і казку для дітей "Цар Плаксій та Лоскотон".
Вірші Симоненка, які допускалися до друку, коригувалися радянською цензурою. Через цензуру друкувався Симоненко неохоче - не виносив втручання у свої тексти. У ті роки набули великої популярності самвидавні вірші Симоненка. Саме його сатира на радянський лад заклала підвалини українського опору 1960-1970 років - скажуть потім літературознавці. Поет був нещадний до українських ворогів, глумителів та відступників. Українська нація, був впевнений Симоненко - після тоталітарних жахів імперії, після геноцидів і голодоморів - посяде гідне місце в житті цивілізованого вільного людства.
"Народ мій є! Народ мій завжди буде!
Ніхто не перекреслить мій народ!
Пощезнуть всі перевертні й приблуди,
І орди завойовників-заброд!
Ви, байстрюки катів осатанілих,
Не забувайте, виродки, ніде:
Народ мій є!
В його волячих жилах
Козацька кров пульсує і гуде!"
Поряд із творами громадянської та інтимної лірики з-під пера Симоненка виходять сатиричні епітафії, байки, він пише віршовані жарти й казки для дітей.Навесні 1960 року в Києві заснували Клуб творчої молоді. Його учасниками були Іван Драч, Алла Горська, Ліна Костенко, Василь Стус, Микола Вінграновський, Іван Світличний, Євген Сверстюк й Василь Симоненко. Він брав активну участь у роботі клубу, багато їздив по Україні, виступав на літературних вечорах.
Василь Симоненко помер у 28 років. За офіційною версією - від раку. За іншою версією - Симоненко просто "забагато знав".
У 1962 році він разом із колегами Аллою Горською та Лесем Танюком виявив місця, де було поховано жертв розстрілів НКВС - на цвинтарях у Биківні, Лук’янівському та Васильківському кладовищах на Київщині. Це стало трагічною подією в його житті - його було взято на облік до КДБ.
Влітку того ж 1962 року владою було підлаштоване звіряче побиття Василя Симоненка на залізничній станції ім. Шевченка (м. Сміла) у Черкаській області. Того дня між буфетницею ресторану і Симоненком випадково спалахнула суперечка: за кілька хвилин до обідньої перерви продавчиня відмовилася продати цигарки. На обурення поета нагодилися двоє чергових міліціонерів. Коли Василь пред’явив редакційне посвідчення, правоохоронці безцеремонно скрутили журналісту руки й на очах натовпу потягли до вокзальної кімнати міліції, де жорстоко побили.
Знайомі письменника згадували, що після звільнення Симоненко почав скаржитися на болі внутрішніх органів. Навесні 1963 його стан погіршився, а у вересні поета госпіталізували. Лікарі діагностували рак нирок, а побої міліціонерів тільки прискорили розвиток хвороби.
Операція результатів не дала. 14 грудня 1963 року, у свої неповні 29 років, поет помер у черкаськiй лiкарнi. Під час похорону до рук друзів поета потрапили його щоденники й архів, але Симоненка в Україні не видаватимуть ще 15 років. У 1965-му поета висунуть на Шевченківську премію, однак отримає її Василь Симоненко лише через 30 років, в незалежній Україні - посмертно.
Через 35 років після смерті в робочому кабінеті Василя Симоненка відкрили кімнату-музей. На столі лежать рукописи віршів, перо, стоїть машинка. Збоку - вішак із плащем і капелюхом, а на полиці шафи - підкова.
9 листопада українці у всьому світі відзначають надзвичайно важливе свято – День української писемності та мови.
Це свято започаткували ще у 1997 році, коли президент України Леонід Кучма на підтримку ініціативи громадських організацій та з урахуванням важливої ролі української мови у консолідації українського суспільства видав Указ № 1241/97 «Про День української писемності та мови».
Упродовж століть українська мова, так само як і її носії – український народ, зазнавала суттєвих утисків і заборон з боку різних держав.
Однак попри це, з кожним роком українська мова розквітає: носіїв рідної мови стає дедалі більше, молодь все частіше популяризує українську в соцмережах та спонукає до її вжитку у мовленні. І сьогодні українською мовою розмовляють понад 45 мільйонів людей.
Друзі, говорімо українською, щоб нас побачив світ, побачив успіх України,
її духовні та інтелектуальні надбання!
Вчімо українську та шануймо її!
Перше – Свято Покрови Божої Матері, друге – День українського козацтва, третє свято, дуже молоде – День захисника України. Усі ці свята дуже взаємопов’язані і виникали послідовно 14 жовтня православні християни святкують день Покрови Пресвятої Богородиці. У народі говорять: «Покрова накриває траву листям, землю снігом, воду – льодом, а дівчат – шлюбним вінцем». Це свято вважається одним із найбільш шанованих свят в Україні. Не виникає навіть суперечок між православними українцями й рідновірами, котрі хоч і вкладають у це свято зовсім різний зміст, ставляться до нього дуже шанобливо. Зі святом Покрови співпадає святкування Дня українського козацтва. З давніх-давен Божа Матір вважалася покровителькою усього українського козацтва. А на Січі запорозькі козаки збудували церкву на честь Покрова Богородиці з її іконою. І. до речі, саме у цей день, козаки збирали Велику раду, на котрій обирали гетьмана й визначалися з подальшими військовими планами. Відомий український етнограф Олекса Воропай писав, що після зруйнування Катериною ІІ Запорозької Січі, козаки, ідучи за Дунай, несли з собою ікону Покрови Пресвятої Богородиці Цікаво, що козаки настільки глибоко й щиро шанували образ Покрови Божої Матері, вірили у її силу й урочисто святкували цей день, що у народі закріпилася й друга назва свята – Козацька Покрова.
Певно, не знайдеться в Україні людини, яка б не знала про козаків. Про них складено безліч творів, книжок і фільмів. Про козацький рід співається й у нашому державному гімні. Образ сміливого парубка, котрий захищає честь та волю нашого народу, міцно закарбувався у пам’яті поколінь. Тож, козак в українській культурі – звитяжний воїн, озброєний захисник Вітчизни, що боронить віру, гідність та звичаї усього нашого народу. Друга спроба вибороти незалежність українського народу й держави здійснювалася у тяжкі 1917-1920 роки. Третя – уже в наш час – під час розпаду радянської імперії, коли прокинувся волелюбний інтерес до власної історії й генетичної пам'яті. Четверта хвиля цього інтересу, – напевно, сьогоднішня. Адже, з 2015 року 14 жовтня є державним святом і неробочим днем – Днем захисника України.
Цьогоріч, 26-го квітня, минає 35 років, як на 4-му енергоблоці Чорнобильської атомної електростанції сталася катастрофа планетарного масштабу, яка є найбільшою за всю історію ядерної енергетики, як за кількістю загиблих і потерпілих від її наслідків людей, так і за економічним збитком.
Відлуння цієї трагедії відчувається і зараз, а значить ми маємо гідно вшанувати тих, хто поклав своє життя або віддав своє здоров’я за те, щоб ми сьогодні могли спокійно жити і розбудовувати нашу власну державу.
26 квітня – День Чорнобильської трагедії і Міжнародний день пам'яті жертв радіаційних аварій та катастроф, що був запроваджений у вересні 2003 року. Це день, який назавжди змінив історію Чорнобильської АЕС. День, який сколихнув увесь світ та змінив ставлення до використання мирного атома. День, який змінив долі сотень тисяч людей.
Аварія на ЧАЕС світовим співтовариством визнана найбільшою техногенною катастрофою в історії людства, а тому належне відзначення 35 річниці аварії на Чорнобильській АЕС – спільне завдання представників влади, органів місцевого самоврядування, громадських організацій, жителів країни та нашої області.
«Чорнобиль» - слово, яке у кожного українця викликає сильні емоції. 35-ті роковини аварії на ЧАЕС можуть стати для всієї України та великої частини міжнародної спільноти потужним поштовхом для об'єднання зусиль.
Ліну Костенко вважають генієм слова, залізною жінкою та живою легендою, а її біографія є прикладом для мільйонів українців та невичерпним джерелом мудрості. Її вислови надихають на зміни і змушують замислитися над вічними темами.
Ліна Костенко є видатною сучасною українською поетесою, своїм життям і творчістю вона засвідчує несхитну мужність, палку любов до України. Вона — одна з тих митців, хто не втратив людської гідності в часи переслідувань, не йшов на компроміс з владою, бо свою позицію поетеса завжди виражала прямо і відкрито: «...не боюсь донощика в трактирі, бо все кажу у вічі королю».
Твори української авторки перекладені багатьма мовами світу. Вони неодноразово входили до закордонних антологій і збірників, а також видані окремими книгами.
Лауреат престижних премій, зокрема — Міжнародної літературно-мистецької премії імені Олени Теліги (2000), Міжнародної премії Фонду Омеляна і Тетяни Антоновичів, премії імені Франческо Петрарки, якою відзначено її книжку «Ілюстрації» (в перекладі італійською мовою, 1994). У дипломі зазначено : «Спеціальна премія світовій поетесі Ліні Костенко». У 1998 р. у Торонто Л. Костенко здобула найвищу відзнаку Світового конгресу українців — медаль Святого Володимира.
Ліна Костенко — справжній майстер художнього слова. ЇЇ поезія — це приклад самовідданого і шляхетного служіння народові. Вона пробуджує почуття добра і справедливості, творить у людині людину, по — філософськи осмислює зміст життєвих проблем. Філософська лірика Л. Костенко — велика частина поетичного доробку автора. Усі найважливіші філософські питання так чи інакше порушено в її творах: це й питання сенсу людського життя, швидкоплинності часу, діалектики духовного та матеріального.
Значущість поезії Ліни Костенко полягає в сутності самої поетеси, яку вона визначила так: Я дерево, я сніг, я все, що я люблю. І, може, це і є моя найвища сутність…
У кожного народу є талановиті митці-поети,письменники. Саме вони прославляють свою країну ,звеличують її серед інших націй світу. Тарас Григорович Шевченко — великий поет, геній українського народу. Він зробив неоціненний вклад у духовну скарбницю людства.
Сьогодні виповнюється 150 років від дня народження Лесі Українки - української поетеси, драматурга і громадської діячки, класика української літератури.
Леся Українка — одна з найвизначніших постатей в історії української літератури. По собі вона залишила великий літературний доробок - вражаючі поеми, прозові твори, вірші, публіцистичні статті, переклади світової класики.
Народилася Лариса Косач, саме таким є справжнє ім’я Лесі Українки, 25 лютого 1871 року в місті Новограді-Волинському. Батько її – Петро Косач, був службовцем, мати – Ольга Драгоманова-Косач – письменницею, яка публікувалася під псевдонімом Олена Пчілка.
Свій перший вірш – «Надія» – Леся написала дев’ятирічною дівчинкою. Сталося це під враженням від арешту й заслання до Сибіру рідної тітки, Олени Косач, яка належала до київського гуртка «бунтарів». А вже у тринадцять років Ларису Косач почали друкувати. У 1884 році у Львові в журналі «Зоря» опублікували два вірші («Конвалія» і «Сафо»), під якими вперше з’явилось ім’я – Леся Українка. На початку 1893 року у Львові виходить перша збірка поезій поетеси – «На крилах пісень».
Ще в дитячі роки Леся захворіла на туберкульоз, з яким вона боролась усе життя. Хвороба спричинила до того, що дівчинка не ходила до школи, однак завдяки матері, а також Михайлу Драгоманову, вона дістала глибоку і різнобічну освіту. Письменниця знала 11 мов, вітчизняну і світову літературу, історію, філософію.
Все життя Леся Українка була вимушена лікуватися, проходити через болючі медичні процедури, а окрім цього шукати для життя місця, що уповільнювали б розвиток хвороби.
Останні роки Леся Українка жила в Грузії та Єгипті. Разом із чоловіком Климентом Квіткою вона працювала над зібранням фольклору та власними драмами.
Але хвороба прогресувала. На початку липня 1913 року Лесин стан різко погіршився. А 1 серпня 1913 року в грузинському місті Сурамі Леся Українка померла. Її похорони відбулися через кілька днів у Києві на Байковому кладовищі.
День соборності України – свято, яке символізує єдність українських земель. Це одне із найважливіших свят нашої країни, адже цього дня відзначається і День соборності, і перше проголошення незалежності України.
Обряд колядування на Різдво: значення і історія
Колядки традиційно містили побажання здоров'я, багатства, доброго врожаю в наступному році. Виконували їх діти і молодь. Ватагами вони ходили від хати до хати, тримаючи в руках зірку, що нагадує про народження Ісуса, та виконували пісні, а натомість отримували гостинці. Вчені-етнографи стверджують, що коріння цього обряду набагато давніше, ніж християнство на нашій землі, і пов'язують свято зі святом Коляди (народження нового сонця), звідти і термін - колядки. Хоча існує й інше пояснення такої назви - латинське слово "календа" - перший день місяця в Стародавньому Римі. Як би там не було, дотримання давніх традицій - справа похвальна, тому приступаємо до виготовлення різдвяної зірки і розучування колядок.
На сучасному етапі в Україні можна почути різні різдвяні пісні: відомі автори пишуть спеціальні пісні, багато з яких стають хітами в розпал свят. Але 6 січня прийнято згадувати і виконувати саме стародавні колядки, наведемо декілька їх прикладів. Універсальної вітальною піснею, яку можна розповісти і як вірш, вважається наступна: Коляд, коляд, коляда, Хай обходить вас біда. І нехай на ваш поріг Прийде радість в Новий рік. Щоб в добробуті цвіли, Щоб щасливо ви жили, І щоб рік цей молодий Вам був кращий за старий. Друзів зичимо багато; Щоб у будні та на свято Ваші гнулися столи. Щоб здорові всі були!
Окремою групою виділяються колядки на Різдво для дітей. Вони мають жартівливу форму не тільки побажань і поздоровлень, але іноді і "залякувань" скупих господарів:
Коляд, коляд, колядниця, Добра з медом паляниця, А без меду не така, Дайте, тітко, пирога. Як не дасте пирога, Візьму бика за рога, Поведу на торжок, Куплю собі пиріжок.
* * *
Коляда, коляда, Дай, дядьку, пиріг! Як не даси пирога, Візьму вола за рога, Та виведу на моріг, Та виломлю правий ріг. У ріг буду трубити, Волом буду робити, Хвостом буду поганять Та на гречку орать. Добривечір! Я - маленький хлопчик, Сів собі на стовпчик, В сопілочку граю, Діток забавляю. А ви, люди, чуйте, Коляду готуйте. Яблучка, горішки - Це мої потішки.
* * *
Колядин-дин, Я, бабусю, один. Винеси мені пиріжок Та поклади у мішок. З руками, з ногами, Щоб бігав за нами.
Багато українських колядок на Різдво - це серйозні пісні, що прославляють світле свято народження Божого сина, вони не такі давні, як "язичницькі", але теж дуже красиві:
Ой на річці на Йордані, Там Пречиста різі прала, Свого сина сповивала, На ялині колихала. Прилетіли три янголи, Взяли Христа під небеса. Всі небеса розтворилися, Всім святим поклонилися. А справжнім патріотам своєї країни можна вивчити більш сучасний варіант колядки: Ой, колядо-колядине! Ішла полем господиня, З торбі жито брала, Ниви засівала: Вроди, Боже, жито На довгії літа, На щастя родині І всій Україні.
3 грудня – день народження Григорія Сковороди. Видатний український філософ і гуманіст, перекладач та поет, просвітитель і мислитель. Він багато подорожував Україною та встигав займатися викладацькою діяльністю. Як добре ми знаємо про досягнення Сковороди та його внесок у розвиток української культури, писемності, літератури? Наш сайт радить продемонструвати дітям вдома чи учням у школі пізнавальний мультфільм у сучасному ігровому форматі. Ця анімація в легкій цікавій формі розповідає про життя та творчій шлях великого філософа.
І декілька вражаючих фактів із мультфільму:
- У 1741 році Сковорода кидає навчання та вирушає до Санкт-Петербурга, аби заробляти на співах.
- Григорій Сковорода відмовився від запропонованої посади священника.
- Відчувши наближення смерті, Сковорода власноруч вирив могилу, а потім ліг у ліжко й заснув.
Ця мальована історія – монолог-розповідь бабусі. Вона вижила і оповідає свої спогади про Голодомор 1932-1933 рр. Це сумна й моторошна сповідь очима дитини.
Бабуся пригадує, як вона була ще дівчинкою, а в рідному селі з’явилися чужі люди. Спочатку вони забрали всю худобу, а потім – і зерно. Дівчинка уявляла, що виною всьому страшна примара – Голодний Дух. І вважала, що саме мара забрала всіх сусідських дітей. І кожного разу, як хотілося їсти, дівчинка знову і знову бачила цю страшну потвору.
Невідомо, скільки б ще лиха довелося побачити дитячим очам. Але дитинці пощастило – її врятував добрий чоловік. Бабуся вижила. І вона пам’ятає про Голодомор.
День пам’яті жертв Голодоморів відзначається щорічно в четверту суботу листопада на підставі президентських Указів 1998 та 2007 років.
У ХХ сторіччі українці пережили три голодомори: 1921-1923, 1932-1933 і голод 1946-1947 років. Утім, наймасштабнішим був Голод 1932-1933 років – саме його нині називають геноцидом українського народу здійсненим сталінським режимом. Українські селяни стали наступними жертвами тодішньої влади після тотальних репресій щодо української інтелігенції та духівництва.
Масовому голоду в Україні передувала низка подій. Так, 18 листопада 1932 року, вийшла Постанова ЦК КП(б)У «Про заходи щодо посилення хлібозаготівель», яка передбачала покарання за невиконання планів заготівлі зерна - сільські господарства каралися натуральними штрафами, тобто конфіскацією 15-місячної норми м’яса. Згодом перелік компенсаційних харчів було розширено картоплею і салом, наприкінці року - продуктами тривалого зберігання. Окрім того, видана цього ж дня Постанова «Про ліквідацію контрреволюційних гнізд та розгром куркульських груп» дозволяла відбирати у селян хліб за статтею «контрреволюційні злочини».
Вже через кілька днів, 26 листопада, вийшов наказ наркома юстиції і генерального прокурора УРСР, в якому наголошувалося на тому, що «репресії є одним з потужних засобів подолання класового спротиву хлібозаготівлі». Таким чином, штучно створений голод став добре продуманою та ретельно замаскованою каральною операцією.
Передусім, в українських селян було відібрано вирощене ними зерно, далі численними натуральними штрафами та обшуками були відібрані останні запаси продовольства. У грудні 1932 року у 82 районах України була заборонена торгівля продуктами, також припинилися поставки промислових товарів. На початку 1933 року забороною виїзду із охопленої голодом України, селян було позбавлено останніх надій на порятунок. Залишившись без хліба, голодуючі селянські сім’ї вживали у їжу різні сурогати: кукурудзяні качани і стебла, просіяне лушпиння, сушену солому, гнилі кавуни і буряки, картопляне лушпиння, стручки акації, товчену кору і листя дерев.
Терор голодом, що тривав в Україні протягом 22-х місяців, забрав життя майже 4 мільйонів людей.
Впродовж десятиліть тема Голодомору була табуйованою. Допоки існував комуністичний режим, навіть говорити про голод тих років було суворо заборонено. Дослідження цієї трагедії розпочалися лише наприкінці 80-х років минулого століття. Нині в Україні, відповідно до закону від 28 листопада 2006 року «Про Голодомор 1932–1933 років в Україні», голод 1932-1933 років розцінюється як акт геноциду українського народу, а його «публічне заперечення… визнається наругою над пам’яттю мільйонів жертв Голодомору, приниженням гідності Українського народу і є протиправним».
Постановою Апеляційного суду Києва від 13 січня 2010 року радянських очільників — Йосипа Сталіна, В'ячеслава Молотова, Лазаря Кагановича, Павла Постишева, Станіслава Косіора, Власа Чубаря, Менделя Хатаєвича, визнано винними в організації Голодомору в Україні.
7 грудня 2016 року українські парламентарі закликали й інші держави визнати Голодомор геноцидом українського народу. Наразі це зробили 17 держав світу. Ще 10 країн в офіційних зверненнях засудили Голодомор як акт винищення людства, вчинений тоталітарним сталінським режимом або вшанували пам’ять його жертв. Крім того, Голодомор 1932-1933 років в Україні було визнано актом геноциду на регіональному та муніципальному рівні у 8 країнах.
Щороку Український інститут національної пам’яті пропонує спеціальну тему Дня для підкреслення певного аспекту трагедії Голодомору 1932–1933 рр. Цього року вона покликана нагадати, що до збереження пам'яті про Голодомор може долучитися кожен, наприклад, записавши спогади ще живих очевидців геноциду або передавши до музею сімейні артефакти, що збереглися з того часу. Гасло кампанії - «Збережи пам'ять. Збережи правду».
Загальнонаціональні заходи до Дня пам’яті жертв Голодомору пройдуть по всій Україні. Цього дня передбачені жалобні заходи, проведення тематичних наукових, інформаційних, та культурно-мистецьких заходів, виставок, презентацій документів, фото- і відеоматеріалів. Разом з тим, на території України буде приспущено Державний прапор.
О 16.00 в кожній домівці українці запалять свічки пам’яті та приєднаються до загальнонаціональної хвилини мовчання.
