Рік останній… Осінь золотава
У житті юнацькім – перший звіт…
Ти сторінка юності яскрава
Ти дитинства незабутній слід.
Рік останній… Перше жовте листя,
Плани і думки на самоті…
Рік останній…ти як аркуш чистий, -
Що напишеш, те й пожнеш в житті.
Рік останній, в подорож нас кличе
Мрією легкою вимика
Ніжністю дівочого обличчя,
Поглядом рішучим юнака…
Міжнародний день пам’яті жертв Голокосту був проголошений резолюцією Генеральної Асамблеї ООН 1 листопада 2005 року. Її співавторами виступили 100 держав. Україна приєдналася до Резолюції у 2012 році. Дата 27 січня обрана невипадково: саме цього дня 1945 року війська 1-го Українського фронту звільнили в’язнів найбільшого гітлерівського концтабору смерті «Аушвіц-Біркенау».
«Ми не заспокоїмось, поки по землі ходитиме бодай один єврей…» — ці слова дослідники Голокосту приписують Адольфу Гітлеру, стверджуючи, що сказав він їх відразу після приходу до влади. Чи так було насправді — достеменно невідомо. Натомість відомо, що нацистський режим за 12 років свого існування знищив 6 мільйонів представників цього древнього народу.
Процес цей розпочався в Німеччині і з часом поширився по всій окупованій гітлерівцями Європі: нацисти створили в захоплених ними країнах розгалужену мережу концтаборів. Загалом перший концтабір за часів правління Гітлера з’явився в Дахау, неподалік Мюнхена, у березні 1933 року. Потім були відкриті «Треблінка», «Освенцим», «Вестерборк» та інші. Умови перебування там були жахливими. Наприклад, у «Треблінці» майже не було ніякої інфраструктури, крім газових камер та житлових приміщень для підрозділів СС.
Після закінчення Другої світової війни Сполучені Штати, Велика Британія, срср і Франція заснували Міжнародний військовий трибунал. Для вищих чиновників третього рейху, безпосередньо причетних до розв’язання війни і скоєння кривавих злочинів проти людства. Тож у листопаді 1945 року вони постали перед судом у Нюрнберзі. Зокрема, Герман Герінг — віцеканцлер та один з найвідоміших нацистських лідерів, міністр закордонних справ Йоахім фон Ріббентроп, Ганс Франк, генерал-губернатор окупованої нацистами Польщі, нацистський ідеолог Альфред Розенберг, Ернст Кальтенбруннер, старший офіцер СС і глава Головного управління безпеки Рейху та деякі інші.
У жовтні 1946-го 12 підсудних були засуджені до смертної кари, троє виправдані, а решта отримали тюремні терміни. Найважливіший обвинувачений, Герман Геринг, скоїв самогубство в тюремній камері, а Рудольфа Гесса, який вважався в гітлерівській Німеччині людиною № 2, засудили до довічного ув’язнення. Своє нікчемне життя він скінчив у 1987 році в тюрмі «Шпандау». За досить загадкових обставин…
Відбулися судові процеси і над нацистами «меншого калібру», причетними до винищення євреїв та скоєння інших злочинів проти людства. На лаві підсудних опинилися, зокрема, і кати концтабору «Освенцим». Досить показовим був процес над ідеологом «остаточного вирішення єврейського питання» Ейхманом, який зумів втекти з Німеччини вже тоді, коли її вулицями гуркотіли радянські танки, і 16 років переховувався в одній з країн Південної Америки. Та всевидющий ізраїльський «Моссад» все ж «вирахував» його місцезнаходження і в результаті хитромудрої операції вивіз до Ізраїлю. За всю історію цієї країни, тобто за більш як 70 років, судді винесли єдиний смертний вирок: життя цього нікчеми обірвалося в зашморзі на шиї. І все ж…
Історики, які досліджують тему Голокосту, стверджують: багато ейхманів, чиї руки по лікті в єврейській крові, зуміли уникнути розплати за свої діяння. З різних причин: хтось зумів утекти, хтось — відкупитися грошима своїх жертв, не останню роль відіграла і велика політика…
Напередодні німецького вторгнення в Україну, у червні 1941-го, на її теренах проживало понад 2 мільйони євреїв. Німці, ледь перетнувши кордон, відразу ж взялися за «вирішення єврейського питання». Про трагедію, що сталася наприкінці вересня 1941 року в київському урочищі Бабин Яр, де зондеркоманди СС розстріляли понад 33 тисячі людей, серед яких було й багато грудних дітей, знають в усьому світі. А ось про те, що перші розстріли розпочалися ще в липні, відомо далеко не всім.
«Доблесні війська вермахту тріумфальною ходою просуваються вглиб комуністичної імперії, знищуючи на своєму шляху наших найзаклятіших ворогів», — писали влітку 1941-го німецькі газети. «Тріумфальна хода» полягала, мабуть, у масових розстрілах людей, якими вона супроводжувалася. Загалом на українській землі, за підрахунками істориків, загинуло близько 1,5–1,6 мільйонів євреїв, тобто майже 70 відсотків від усіх, що тоді тут жили.
Аудиторії різних ток-шоу, які відбуваються на російському ТБ, нагадують збори психічно хворих людей. Ну а як ще можна охарактеризувати гостей цих шоу, від діалогів яких паморочиться голова і нудить? Наприклад, телеклоун соловйов, якого в самій московії називають мудозвоном, заявив якось: «За кількістю сексот, які видавали німцям євреїв, українці посідають у Європі і світі перше місце. Саме завдяки українцям лише в Бабиному Яру 29–30 вересня були розстріляні понад 30 тисяч осіб єврейської національності».
Невдячна це справа, як казав відомий кіноперсонаж, спростовувати ідіотів. Але соловйов — він не звичайний ідіот, а елітний, який на кремлівських грошах помутився розумом. Тому і бреше на весь світ, «забувши», що в ті вересневі дні євреї, обдурені гітлерівцями, самі збиралися у вказаних місцях, звідкіля їх і повели на смерть. Це — по-перше. А по-друге, немає жодного факту, який би свідчив про те, що в колонах смертників були люди, видані киянами. Слухаючи цього «солов`я-мудозвона», складається враження, що він в ті роки порахував усіх українців, які вказували пальцем на євреїв. А тепер назву офіційні цифри, оприлюднені Посольством Їзраїлю в Україні.
Так ось, Ізраїль багато років тому заснував звання «Праведник народів світу», яке присуджується тим, хто в роки Другої світової війни рятував євреїв від знищення на території Європи, окупованій нацистами. Визнані Праведниками отримують медаль і почесну грамоту, а їх імена увічнюють у Яд Вашем на Горі пам’яті в Єрусалимі. Отже, на 1 січня 2021 року, це звання отримали 2673 українців, а наша країна за кількістю Праведників посідає четверте місце у світі, поступаючись Польщі, Нідерландам і Франції.
Ось такий він, «Голокост по-українськи»!..
Сьогодні в нас велике свято – День Соборності України, свято рідного краю, свято нашої держави.
Ми пишаємося, що ми – українці,
а наша Вітчизна — Україна.
Народилась
Україна Нова,
Небувала,
чиста, як дитя,
Україна
Зоряної Мови,
Україна
Божого Буття!
Україна
казки і кохання.
Та
Держава, де щезає тлінь.
Україна
творчого повстання
Для
усіх безсмертних поколінь.
Віримо, що територіальна цілісність України, скріплена кров’ю мільйонів незламних борців, навіки залишатиметься непорушною. Маємо бути свідомі того, що лише в єдності дій та соборності душ можемо досягти величної мети – побудови економічно й духовно багатої, вільної й демократичної України, якою пишатимуться наші нащадки.
Здавалося б, нарешті ми отримали те, заради чого сотні років відчайдушно
боролися й гинули мільйони наших предків, щоб отримати таку бажану свободу. Часи,
коли вже жодна з країн світу не може нам диктувати свої правила. А ще Україна
понад усе прагне до миру, спокою.
Молюсь за тебе,
Україно,
Молюсь за тебе
кожен час,
бо ти у нас
одна-єдина, -
Писав в своїх
віршах Тарас.
Молюсь,- казав
він, щоб у тебе
Не було між
людьми війни,
Щоб завжди було
чисте небо
На нашій
стомленій землі.
Щоб завше у садку
смерека
Весняним квітом
під вікном цвіла
І прилітали з
вирію лелеки,
Щоб гомін хвиль
послухати Дніпра!
8 січня Україна відзначає день народження журналіста, визначного українського поета, одного з найактивніших діячів руху опору шістдесятників - покоління інтелігенції, яке виступало на захист української мови і культури - Василя Симоненка. Сьогодні йому б виповнилося 88 років
Василь Симоненко народився 8 січня 1935 року в селі Біївці Лубенського району на Полтавщині. Батько покинув родину, коли хлопчику був 1 рік, тож його виховували мама і дід. Дитинство хлопчика важко назвати щасливим - як писав Олесь Гончар, "його дитинство чуло ридання матерів, що божеволіли від горя на фронтових похоронках, воно брело за ним скородити повоєнні поля, тяжко добувати хліб насущний".
Утім, школу хлопчик закінчив із золотою медаллю, а згодом вступив до Київського університету на факультет журналістики. Разом з ним навчалися Борис Олійник, Микола Сом, Юрій Мушкетик, Валерій Шевчук.
Після отримання диплома Василь Симоненко працював у редакціях газет "Молодь Черкащини", "Робітнича газета", "Черкаська правда". У редакції "Черкаської правди" познайомився зі своєю майбутньою дружиною Люсею. Згодом у родини народився син Олесь. Саме Олесю Василь згодом присвятить "Лебеді материнства":
"Можна все на світі вибирати, сину.
Вибрати не можна тільки Батьківщину".
Писати Василь Симоненко почав у студентські роки. Однак за його життя видано лише збірку лірики "Тиша і грім" (1962) і казку для дітей "Цар Плаксій та Лоскотон".
Вірші Симоненка, які допускалися до друку, коригувалися радянською цензурою. Через цензуру друкувався Симоненко неохоче - не виносив втручання у свої тексти. У ті роки набули великої популярності самвидавні вірші Симоненка. Саме його сатира на радянський лад заклала підвалини українського опору 1960-1970 років - скажуть потім літературознавці. Поет був нещадний до українських ворогів, глумителів та відступників. Українська нація, був впевнений Симоненко - після тоталітарних жахів імперії, після геноцидів і голодоморів - посяде гідне місце в житті цивілізованого вільного людства.
"Народ мій є! Народ мій завжди буде!
Ніхто не перекреслить мій народ!
Пощезнуть всі перевертні й приблуди,
І орди завойовників-заброд!
Ви, байстрюки катів осатанілих,
Не забувайте, виродки, ніде:
Народ мій є!
В його волячих жилах
Козацька кров пульсує і гуде!"
Поряд із творами громадянської та інтимної лірики з-під пера Симоненка виходять сатиричні епітафії, байки, він пише віршовані жарти й казки для дітей.Навесні 1960 року в Києві заснували Клуб творчої молоді. Його учасниками були Іван Драч, Алла Горська, Ліна Костенко, Василь Стус, Микола Вінграновський, Іван Світличний, Євген Сверстюк й Василь Симоненко. Він брав активну участь у роботі клубу, багато їздив по Україні, виступав на літературних вечорах.
Василь Симоненко помер у 28 років. За офіційною версією - від раку. За іншою версією - Симоненко просто "забагато знав".
У 1962 році він разом із колегами Аллою Горською та Лесем Танюком виявив місця, де було поховано жертв розстрілів НКВС - на цвинтарях у Биківні, Лук’янівському та Васильківському кладовищах на Київщині. Це стало трагічною подією в його житті - його було взято на облік до КДБ.
Влітку того ж 1962 року владою було підлаштоване звіряче побиття Василя Симоненка на залізничній станції ім. Шевченка (м. Сміла) у Черкаській області. Того дня між буфетницею ресторану і Симоненком випадково спалахнула суперечка: за кілька хвилин до обідньої перерви продавчиня відмовилася продати цигарки. На обурення поета нагодилися двоє чергових міліціонерів. Коли Василь пред’явив редакційне посвідчення, правоохоронці безцеремонно скрутили журналісту руки й на очах натовпу потягли до вокзальної кімнати міліції, де жорстоко побили.
Знайомі письменника згадували, що після звільнення Симоненко почав скаржитися на болі внутрішніх органів. Навесні 1963 його стан погіршився, а у вересні поета госпіталізували. Лікарі діагностували рак нирок, а побої міліціонерів тільки прискорили розвиток хвороби.
Операція результатів не дала. 14 грудня 1963 року, у свої неповні 29 років, поет помер у черкаськiй лiкарнi. Під час похорону до рук друзів поета потрапили його щоденники й архів, але Симоненка в Україні не видаватимуть ще 15 років. У 1965-му поета висунуть на Шевченківську премію, однак отримає її Василь Симоненко лише через 30 років, в незалежній Україні - посмертно.
Через 35 років після смерті в робочому кабінеті Василя Симоненка відкрили кімнату-музей. На столі лежать рукописи віршів, перо, стоїть машинка. Збоку - вішак із плащем і капелюхом, а на полиці шафи - підкова.
9 листопада українці у всьому світі відзначають надзвичайно важливе свято – День української писемності та мови.
Це свято започаткували ще у 1997 році, коли президент України Леонід Кучма на підтримку ініціативи громадських організацій та з урахуванням важливої ролі української мови у консолідації українського суспільства видав Указ № 1241/97 «Про День української писемності та мови».
Упродовж століть українська мова, так само як і її носії – український народ, зазнавала суттєвих утисків і заборон з боку різних держав.
Однак попри це, з кожним роком українська мова розквітає: носіїв рідної мови стає дедалі більше, молодь все частіше популяризує українську в соцмережах та спонукає до її вжитку у мовленні. І сьогодні українською мовою розмовляють понад 45 мільйонів людей.
Друзі, говорімо українською, щоб нас побачив світ, побачив успіх України,
її духовні та інтелектуальні надбання!
Вчімо українську та шануймо її!
Перше – Свято Покрови Божої Матері, друге – День українського козацтва, третє свято, дуже молоде – День захисника України. Усі ці свята дуже взаємопов’язані і виникали послідовно 14 жовтня православні християни святкують день Покрови Пресвятої Богородиці. У народі говорять: «Покрова накриває траву листям, землю снігом, воду – льодом, а дівчат – шлюбним вінцем». Це свято вважається одним із найбільш шанованих свят в Україні. Не виникає навіть суперечок між православними українцями й рідновірами, котрі хоч і вкладають у це свято зовсім різний зміст, ставляться до нього дуже шанобливо. Зі святом Покрови співпадає святкування Дня українського козацтва. З давніх-давен Божа Матір вважалася покровителькою усього українського козацтва. А на Січі запорозькі козаки збудували церкву на честь Покрова Богородиці з її іконою. І. до речі, саме у цей день, козаки збирали Велику раду, на котрій обирали гетьмана й визначалися з подальшими військовими планами. Відомий український етнограф Олекса Воропай писав, що після зруйнування Катериною ІІ Запорозької Січі, козаки, ідучи за Дунай, несли з собою ікону Покрови Пресвятої Богородиці Цікаво, що козаки настільки глибоко й щиро шанували образ Покрови Божої Матері, вірили у її силу й урочисто святкували цей день, що у народі закріпилася й друга назва свята – Козацька Покрова.
Певно, не знайдеться в Україні людини, яка б не знала про козаків. Про них складено безліч творів, книжок і фільмів. Про козацький рід співається й у нашому державному гімні. Образ сміливого парубка, котрий захищає честь та волю нашого народу, міцно закарбувався у пам’яті поколінь. Тож, козак в українській культурі – звитяжний воїн, озброєний захисник Вітчизни, що боронить віру, гідність та звичаї усього нашого народу. Друга спроба вибороти незалежність українського народу й держави здійснювалася у тяжкі 1917-1920 роки. Третя – уже в наш час – під час розпаду радянської імперії, коли прокинувся волелюбний інтерес до власної історії й генетичної пам'яті. Четверта хвиля цього інтересу, – напевно, сьогоднішня. Адже, з 2015 року 14 жовтня є державним святом і неробочим днем – Днем захисника України.
Цьогоріч, 26-го квітня, минає 35 років, як на 4-му енергоблоці Чорнобильської атомної електростанції сталася катастрофа планетарного масштабу, яка є найбільшою за всю історію ядерної енергетики, як за кількістю загиблих і потерпілих від її наслідків людей, так і за економічним збитком.
Відлуння цієї трагедії відчувається і зараз, а значить ми маємо гідно вшанувати тих, хто поклав своє життя або віддав своє здоров’я за те, щоб ми сьогодні могли спокійно жити і розбудовувати нашу власну державу.
26 квітня – День Чорнобильської трагедії і Міжнародний день пам'яті жертв радіаційних аварій та катастроф, що був запроваджений у вересні 2003 року. Це день, який назавжди змінив історію Чорнобильської АЕС. День, який сколихнув увесь світ та змінив ставлення до використання мирного атома. День, який змінив долі сотень тисяч людей.
Аварія на ЧАЕС світовим співтовариством визнана найбільшою техногенною катастрофою в історії людства, а тому належне відзначення 35 річниці аварії на Чорнобильській АЕС – спільне завдання представників влади, органів місцевого самоврядування, громадських організацій, жителів країни та нашої області.
«Чорнобиль» - слово, яке у кожного українця викликає сильні емоції. 35-ті роковини аварії на ЧАЕС можуть стати для всієї України та великої частини міжнародної спільноти потужним поштовхом для об'єднання зусиль.
